До 1903 року жив у приятелів у різних містах і містечках: у Городку, Львові, Тернополі… Найдовше — у брата Юрія в Русові, де умеблював одну кімнатку.

Він жив самітником, майже ні з ким не контактуючи.

Винятком була родина священика Кирила Гаморака із села Стецеви, що неподалік від Русова, із яким письменник був знайомий ще з гімназійних часів. В домі священика часто збиралася патріотична молодь, а його самого селяни Снятинського повіту кілька разів обирали послом до галицького сейму у Львові.

Доля тісно пов’яже Василя Стефаника не лише зі священиком, а й із трьома його доньками. Найстарша, Євгенія Калитовська – старша за письменника й на той час заміжня, стала палкою і забороненою, хоч і взаємною, любов’ю письменника. Проте доля виділила їй небагато років життя: Євгенія померла 1906 року. Друга – Ольга – стала його дружиною. Третя — Олені Плешкан — довелося виховувати його дітей і найдовше жити в домі письменника.

1904 року Василь Стефаник одружується з Ольгою Гаморак, і йде господарювати у Стецеву, в дім Кирила Гаморака. Письменник повертатися до свого звичного активного темпу життя, і занурюється в громадську діяльність.

1905р. виходить четверта збірка письменника — «Моє слово». У ній уперше була надрукована новела «Суд», яка завершує перший період творчості Стефаника.