1927 року помирає Марко Черемшина. Саме тоді десь Стефаник відчув себе старим і немічним, хоч було йому лише 60 років. За спогадами, письменник щоранку виходив із хати, сідав на лавочку і милувався природою, сходом сонця та ранковою росою.

У січні 1930 року Василеві Стефанику паралізувало всю праву частину тіла. Останні роки Василеві Стефанику було важко пересуватися, проте він намагався рухатися, і бути активним: «Який я слабий, який кривий, але до свого гробу я ще годен зайти».

У цей час відчутно погіршується матеріальне становище письменника. Його сім’я бідує, Стефаник залазить у борги – до того ж підростають сини, доводиться думати про їх освіту. Ненадовго рятують публікації в Радянській Україні і гонорари, висока «досмертна» пенсія, призначена в 1928 році. На Галичину та Буковину доходить інформація про колективізацію, голодомор, арешти і знищення інтелігенції. Василь Стефаник відмовляється від наданої йому радянською владою пенсії. Дізнавшись про цю ситуацію, митрополит Андрей Шептицький надав письменникові пенсію в 1932 році від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців…

В 1935 році передчасно помирає Юрій Морачевський. В листі до митрополита Андрея Шептицького він пише: «Я тепер дуже розбитий смертю судії Юрія Морачевського, який був найкрасшим моїм молодим приятелем і так несподівано розпрощався з цим прекрасним світом. Це був один з найбільш ідейних українців, правдивий як українець, правдивий як чоловік. Може мені трохи полегшить, і я з останніх сил поїду до Львова відвідати гріб мого найбільшого приятеля та пізнати його дочку Зосуню. Хотів бим з його маленької дочки вчинити таку українку, як небіжчик її батько був». І таки поїхав до Львова.

Як згадує брат письменника Лука, який супроводжував Стефаника до Юркової могили на Личаківському цвинтарі, — «це була найдовша і найтяжча дорога в його житті. Письменник, уже тяжко хворий, «ледве тягнув за собою ноги. Уста його посиніли, аж почорніли. Потом вкрилося воскове обличчя. І він ішов, спотикався, падав, відпочивав і йшов далі». Ніяк не хотів повертатися назад.

«… Останні місяці його життя – це один безмежний ланцюг страждань. В хаті всидіти і тоді він не міг. Наказував одягати себе в старий зношений плащ, повільним кроком з палицею йшов до клуні і там сідав на свою лавочку. Ще пізньої осени 1936 р. часто сидів на лавочці і простудився. Прийшло запалення легень і агонія. Довкола нього зібрався цілий рід: молодий брат Лука, дочка о. Кирила Гаморака Ольга Плешкан, сини, улюблена Параска, дочка Марії. Всі зажурені, заплакані. Приїхали молоді його приятелі Василь і Гануся Костащуки, що багато років колядували йому і співали про корчму, що стоїть над болотом. Зійшлися також його приятелі-селяни, між ними дуже йому дорогий Іван Дідух. Хворий маячить, розмовляє з своєю мамою, з сестрою Марією, каже подати собі свої переклади. Коло нього кілька годин сидить його лікар др. І. Подюк, пізніше цілу ніч – русівський парох о. Михайло Дольний, якого дуже шанував і любив.
О 3 год. 30 хв. Вийшов о. Дольний і сказав: «Уже».
Було це 7 грудня 1936 р…»