Рід Стефаників веде свій родовід від запорозького козака Луки Стефаника, який після зруйнування Запорізької Січі Катериною ІІ в 1775 році переїхав у містечко Келія (нині Кілія, Одеська обл.), що в гирлі Дунаю.

Десь біля 1792 року, син Луки, молодий козак Теодор (Тодор) Стефаник разом з 3-ма товаришами, козаками – Проскурняк, Лазаренко, Кузьменко (Косменко) переїжджає до Русова.

« …І приїхав він на прегарному білому коні з шабльою при боці, як і пристало запорожцеві…»

Село Русів, разом з усім Покуттям, вважалось як один з «найкращих закутків на широких просторах» не лише українського краю, що славився родючою землею, добрими кіньми, любов’ю до старих народних традицій, одягу, пісні, але й, також, непересічними людьми.

Тодору, прадід письменника, село сподобалось, і з Марією Григоращук зашлюбував, домовившись з тамтешнім мандатором, що по чоловічій лінії не робитимуть панщини, і побудував хату – але не традиційну буковинську, а як козацький зимівник. Хата простояла майже 100 років і згоріла 1898 р. унаслідок підпалу, про що згодом письменник оповість у новелі «Палій». Теодора Стефаника за те, що був нетутешнім, і приїхав з Молдавії, русівчани прозвали «Басарабом».

Такий початок роду Стефаників.

Про діда письменника, Луку Стефаника люди переказують легенду, щоб зберегти його від смерті ще немовлям, Тодориха, за стародавнім звичаєм «продала його мандрівним молдаванам через двері, а відкупила через вікно за одного бика». Як доріс Лукин, то всі дражнили його «Проданом», а нащадків «Продановими».

Про Луку люди зберегли недобру пам’ять: як про чоловіка жорстокого і злого, який, до того ж, мав дружні стосунки з паном Теодоровичем і служив у нього війтом, і заганяв людей на панщину, за що односельці називали його «Атаманом». Після скасування панщини люди оминали Луку й він доживав віку відлюдником. Життя Лука Стефаник покінчив самогубством, що накликало на родину ще більшу ганьбу. Долю рідного діда Василь Стефаник згодом покладе в основу новели «Басараби».

Вже батько письменника, Семен – також був війтом, одержав у 1864 році в спадок від свого батька Луки 18 моргів «доброго поля», яке потім збільшив до 180. В вісімнадцять років одружується з Оксаною Кейван, з дому Дідух.

Сім’я Стефаника, на той час, вже належала до заможних селянських родів.